Блог вчителя Уляни Цьолків: українська література

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

ЗМІСТ І ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

ЗМІСТ - внутрішня суть твору; те, що лежить в основі твору, зображується в ньому і пізнається з нього; відображені у творі життєві явища й проблеми в ідейно-емоційних оцінках письменника. Художній зміст об'єднує в собі тематику, проблематику, ідейно-емоційні оцінки змодельованих у творі граней дійсності.

ФОРМА - зовнішній бік твору; вираження внутрішньої сутності твору за допомогою художньо-словесних засобів. Художня форма включає в себе жанрову специфіку, композиційно-сюжетну структуру, художні узагальнення в образах, мову, тобто словесні зображально-виражальні засоби. III Зміст і форма перебувають у нерозривній єдності; їхні елементи під час цілісного аналізу художнього твору виокремлюють лише умовно, уявно, з пізнавальною метою.

Основні елементи змісту:

Тема (грец. те, що лежить в основі) - предмет зображення; коло відображених у творі життєвих явищ.

Тематика - система тем художнього твору.

Проблема (грец, те, що кинуте вперед, тобто виділене з потоку життя) - гостре, злободенне питання, яке ставить перед собою автор для вирішення в художньому творі. Проблематика - сукупність проблем художнього твору.

Ідея - провідна (основна) думка твору про зображені в ньому життєві явища, події, висвітленню якої підпорядковані всі картини й образи. Художня ідея - узагальнена, емоційна, образна думка. Мотив - 1) тема ліричного твору (або другорядна тема епічного та драматичного твору чи їх окремих частин); напр., мотиви материнської любові, відданості вітчизні, зради коханого, туги за рідним краєм тощо; 2) неподільна смислова одиниця, елементарна частинка сюжету (подія, дія, ситуація тощо).

Лейтмотив - провідний мотив художнього твору, його наскрізна тема, центральний образ, настрій, що пронизує весь твір (напр., лейтмотив туги за Батьківщиною у «Боярині» Лесі Українки, мотив канонади у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового, гімн людині праці - у «Зачарованій Десні» 0. Довженка, образ Божої Матері у романі-хроніці «Марія» У. Самчука).

Основні елементи художньої форми:

1) композиція і сюжет; 2) система художніх образів; 3) художня мова (тропи, фігури поетичного синтаксису, засоби милозвучності, інші художні засоби). Експресія (експресивність) - особлива образна виразність художнього твору. Художній образ - особлива форма естетичного освоєння дійсності - чуттєво-конкретна і водночас узагальнена картина предмета (людини, природи, події, явища, речі...). Письменник творить власний художній світ в образах (систему образів).

СИСТЕМА ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ

Персонаж - образ людини - дійової особи твору.

Літературний тип - узагальнений образ-персонаж, що концентрує в собі характерні риси певної групи людей або нації, залишаючись при цьому яскраво індивідуальним, неповторним; велике узагальнення в образі конкретної особи (напр., Микола Джеря - тип українського селянина доби кріпацтва; Євгеній Рафалович - тип галицького інтелігента кінця 19 ст,).

Прототип (прообраз) - історична або сучасна авторові конкретна особа, життя і діяльність якої в першу чергу малися на увазі при створенні літературного образу (так, прототипом головного персонажа «Пісні про Байду» вважають Дмитра Вишневецького; прототипом образу Чіпки Варениченка з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика був розбійник Василь Гнидка; прототипом образу Олени Ляуфлер з повісті «Людина» О. Кобилянської була сама письменниця; прототипом гімназійної вчительки Баронової-Козино з комедії «Мина Мазайло» М. Куліша слугувала директорка приватної гімназії Народовська; прообразом Сашка з автобіографічної кіноповісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка - сам автор).

Портрет - опис зовнішності персонажа (зовнішнього вигляду, пози людини, жестів, міміки, виразу її обличчя).

Пейзаж - образ-картина природи. Інтер'єр - образ внутрішнього вигляду приміщення; змалювання обстановки, в якій діють персонажі.

Образ-символ - багатозначний образ, що в чуттєво-конкретній формі виражає складні людські уявлення, переживання, почуття (напр., символічні образи в народній поезії: сокіл означає юнацьку відвагу, калина - дівочу красу; квіти - символ щастя, радості, любові; терни - символ страждань, випробувань; рушник - символ долі, життєвої дороги; Мавка в «Лісовій пісні» Лесі Українки є символом краси людської душі; Прометей у поемі Т. Шевченка «Кавказ» - символ одвічного прагнення народів світу до свободи і т. ін.).

Художня деталь (мікрообраз) - образна подробиця чи виразний штрих у художньому творі, яка викликає в уяві читача яскраве цілісне враження (цілу картину). Напр., портретні деталі з повісті «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького: жилаві руки Омелька Кайдаша із закачаними до ліктів рукавами, біла свита й жовті чоботи Марусі Кайдашихи, якими вона намагається справити враження дуже заможної на майбутніх сватів Довбишів, тощо,

Різновиди художніх деталей: зорові (у т. ч, портретні, пейзажні, інтер'єрні), слухові, нюхові, дотикові, смакові, рухові (моторні), речові (предметні), психологічні.

ВИДИ КОМІЧНОГО

Гумор -доброзичливий сміх (напр., «Мисливські усмішки» Остапа Вишні). Сатира - викривальний сміх; гостре висміювання людських і суспільних вад з метою їх виправлення. Сатиричні твори: «Послання до єпископів» Івана Вишенського, «Хто йде мимо» І. Жоравницького, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка, «Сон (Комедія)» Т. Шевченка, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Ельдорадо», «Патріота Іван» В. Самійленка, «Мина Мазайло» М. Куліша.

Іронія - прихована насмішка, сміх у підтексті, коли мовлене треба розуміти в протилежному, негативному смислі: «Еней, таку уздрівши цяцю...» (І. Котляревський - про жахливо потворну Сивіллу); «Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...» (Т. Шевченко). Сарказм - гіркий, дошкульний, в'їдливий сміх над тими людськими і суспільними вадами, які виправленню не підлягають - їх треба знищити, Напр., у поемі-інвективі Т. Шевченка «Кавказ»: «Слава! Слава! / Хортам, і гончим, і псарям, /1 нашим батюшкам-царям / Слава!».

Гротеск (франц. химерний, незвичайний; від італ. грот, печера) - вид художньої образності, для якого характерні поєднання непоєднуваного (реального й фантастичного, трагічного й комічного, високого й низького), навмисне спотворення, свідоме перебільшення, карикатуризація явищ дійсності (напр., гротескним є образ російського царя, що з лютого ведмедя перетворюється на нікчемне кошеня, в «комедії» «Сон» Т. Шевченка).

Бурлеск (франц. грубий жарт) - зображення високих предметів у зниженому стилі і навпаки - висвітлення буденних речей урочисто піднесеною мовою: «Но греки, як спаливши Трою, зробили з неї скирту гною» («Енеїда» І. Котляревського- бурлескно-травестійна поема). Травестія (італ. перевдягання) - засіб створення комічного, який полягає в перенесенні героїв, сюжетів у невластиві для них обставини, що викликає сміх (верховний бог Олімпу Зевс в поемі І. Котляревського «Енеїда» замість насолоджуватися амброзією - «... Лигав тоді сивуху і оселедцем заїдав»),

КОМПОЗИЦІЯ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Композиція - побудова художнього твору, розміщення і співвідношення всіх його складових частин, Розрізняють композицію зовнішню (зримий поділ твору на окремі частини, розділи, дії, картини, сцени, строфи) і внутрішню (систему прихованих зв'язків між частинами твору як завершеного цілого

- сюжетних та позасюжетних елементів).

Особливості композиції:

- епічного твору: взаємозв'язок суто епічних описів (характеристики, показу дій і вчинків персонажів, зображення зовнішності людей, пейзажів) із монологами, діалогами, полілогами;

- драматичного твору: характер і гострота конфлікту;

- ліричного твору: розгортання певного почуття, переживання, роздуму.

Сюжет - головний ланцюг зображених у творі подій, через які письменник розкриває зміст твору; основні події, що визначають суть конфліктів і взаємин між персонажами, які рухають дію. Розрізняють сюжет однолінійний («Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького), багатолінійний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), розгалужений («Перехресні стежки» І. Франка).

Сюжетна лінія - низка подій, через які розкривається формування характеру та історія життя певного персонажа літературного твору.

Фабула - ланцюг зображених у літературному творі подій у 'їхній причинно-часовій послідовності. Епізод - одна з подій сюжету, що має відносно завершене значення. Інтрига - ускладнене розгортання подій,

Конфлікт - суперечність між персонажами, думками, переживаннями, яка є рушійною силою сюжетного розвитку.

Елементи сюжету (послідовність сюжетних елементів композиції)

Пролог (або передмова) - окремий вступний розділ художнього твору, де автор знайомить читачів з фактами, що мали місце задовго до початку тих подій, які покладені в основу сюжету, або викладає свій задум (пролог мають «Гайдамаки» Т. Шевченка, «Мойсей» І. Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Чорнобильська мадонна» І. Драча).

Експозиція - частина літературного твору, в якій автор знайомить читача з місцем і часом подій, що відбуватимуться у творі, і персонажами, які братимуть у них участь. Зав'язка конфлікту (дії) - частина літературного твору, в якій вперше намітився конфлікт. Розвиток дії- частина літературного твору, у якій розгортається сюжетна лінія. Кульмінація - момент найвищого напруження конфлікту в літературному творі. Розв'язка - вирішення конфлікту.

Епілог (післямова) - заключна частина твору, в якій розповідається про долю головних персонажів після тога, коли основні суперечності між ними вирішилися.

Позасюжетні елементи композиції

Описи (пейзаж, портрет, інтер'єр).

Відступ (ліричний, філософський, публіцистичний, сатиричний) - авторський відступ від викладу подій, що безпосередньо виражає ставлення письменника до висловлювань і вчинків персонажів, його думки і почуття з приводу зображених подій. Напр„ авторські ліричні відступи у творах Т, Шевченка: баладі «Причинна» («Така її доля,,. О Боже мій милий!» і далі), поемі «Катерина» («Отаке-то на сім світі / Роблять людям люди!» і далі); ліричні й філософсько-публіцистичні відступи в повісті «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка, кіноповістях «Україна в огні» й «Зачарована Десна» 0. Довженка тощо.

Вставний епізод - одна з подій у сюжетному творі, що хоч і пов'язана з іншими, але становить собою художньо неподільне ціле і має відносно самостійне значення (напр., притча про терен у поемі «Мойсей» І. Франка).

ФОРМИ ВИКЛАДУ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ

1. Оповідь - виклад матеріалу від першої особи (оповідача), Я-оповідання: «Інститутка» Марка Вовчка, «Три, як рідні брати» Ю. Федьковича, «Інтермецо» М. Коцюбинського, «Талант» С. Васильченка, «Я (Романтика)» М. Хвильового.

2. Розповідь - повідомлення про події в житті дійових осіб від третьої особи (він, вона, вони...), тобто від автора.

У формі авторської розповіді від третьої особи побудовані «Повість минулих літ», «Микола Джеря» і «Кайдашева сім'я» І, Нечуя-Левицького, «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного, «Борислав сміється» І. Франка, «Екзамен» Б. Грінченка, «Фата моргана» М. Коцюбинського, «Політика» Г. Косинки, «Марія» У. Самчука, «Сад Гетсиманський» І. Багряного, «Собор» О. Гончара, «Диво» П. Загребельного, «Мальви» Р, Іваничука.

3. Опис - пейзаж, портрет, інтер'єр (див. вище систему художніх образів).

Пейзажем розпочинаються «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського, «Смерть бандуриста» А. Метлинського, «Причинна» Т. Шевченка, «Микола Джеря» та «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Іван Вишенський» І. Франка.

4. Роздум

Роздумом починаються «Маруся» Г.Квітки-Основ'яненка, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Мойсей» І. Франка.

5. Діалог- розмова двох чи більше осіб.

Діалогом починається «Політика» Г. Косинки. Діалогічну форму має «Червона калино...» І. Франка,

ХУДОЖНЯ МОВА (образотворчі засоби)

ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ: архаїзми, неологізми, діалектизми, професіоналізму жаргонізми, вульгаризми, макаронізми, варваризми.

ТРОПИ: епітет, порівняння, метафора, персоніфікація (уособлення), алегорія, символ, метонімія, синекдоха, гіпербола, оксиморон.

ЗАСОБИ ПОЕТИЧНОГО СИНТАКСИСУ: інверсія, тавтологія, антитеза, анафора, градація, паралелізм,

ЗАСОБИ ПОЕТИЧНОГО ЗВУКОПИСУ (ПОЕТИЧНОЇ ФОНЕТИКИ, або ЕВФОНІЇ): алітерація, асонанс, звуконаслідування.

ЗАСОБИ РИТМОТВОРЕННЯ (ВІРШУВАННЯ): рима (чоловіча, жіноча, внутрішня), цезура, стопа (хорей, ямб, пірихій, спондей, дактиль, амфібрахій, анапест), строфа.

ПОЕТИЧНА ЛЕКСИКА (лексичні засоби художньої мови) Архаїзми (застарілі слова): князь, осавул, багряниця..,

Неологізми (новотвори), Авторські: «Не дивися так привітно, яблуневоцвітно» (П. Тичина); яблуневоцвітно, зеленошумний, молодощастя тощо.

Діалектизми - слова, які вживаються на окремій території, регіоні, в певній говірці (плай - стежка, крисаня - капелюх).

Професіоналізми - слова, які вживають люди певних професій чи роду занять (віра -піднімати в будівельників).

Жаргонізми - слова, які вживають люди певної суспільної групи (напр,, злодії, жебраки, молодь), щоб зробити свою мову незрозумілою для інших (прикид, злиняти, галімий, халява...). Вульгаризми - грубі, брутальні, лайливі слова та вирази. Напр.: «Но зла Юнона, суча дочка, / Розкудкудакалась, як квочка...» (І. Котляревський); «Чому ти раніше за це не думав, сопляк ти паршивий?! - злісно, з презирством промовила Рахіль» (С. Васильченко).

Макаронізми - слова, які використовуються в нехарактерній для мови формі: Енеус-панус, домінус (лат. слово написане кирилицею).

Іншомовні слова (варваризми) - слова, запозичені з інших мов (найновіші запозичення: імідж, дайджест, брифінг, шоу тощо).

ТРОПИ - слова і вирази, вжиті в переносному значенні.

Різновиди тропів:

Епітет - художнє означення, що виділяє одну ознаку в зображуваному предметі (зелений гай, золоті руки; «Сумна коса і зір чудовий комусь приснилися давно...» - В. Сосюра). Постійні епітети - часто вживані художні означення, що традиційно закріпились за певними словами. Переважно вживаються у фольклорі (козак молоденький, коник вороненький, личко біленьке, голуб сизий, місяць ясний, чорні брови, карі очі, щкі сльози, біле тіло, чисте поле), рідше в художній літературі ("Поховайте... серед степу широкого" - Т. Шевченко).

Порівняння - зіставлення предметів з метою виявити спільні ознаки [X, як V] (дівчина, як горлиця; «Між горами старий Дніпро, / неначе в молоці дитина» - Т. Шевченко; «Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вторували пізні гречки» -1. Драч). Формальний показник - порівняльні сполучники як, ніби, наче, неначе, мов, немов та ін.

Метафора - перенесення ознаки з одного предмета на інший на основі подібності або контрасту [X нііиУ] (усміх сонця, плин часу, берег пам'ятей, сплески звуку, табун вітрів, туга ліхтарів, стіна лісу, око темряви, час іде, дні капали, життя пішло, грім ударив, скрипка співає, жайворони дзвонять, тіні бродять, серце плаче, пекло сміється і т. ін.; «Зеленіють жита, і любов ошвіта...» - В. Сосюра).

Різновиди метафори:

Персоніфікація (уособлення) - зображення неживих предметів (речей) у вигляді істот («Реве та стогне Дніпр широкий» - Т. Шевченко; «Умиється зелене літо / І засміється, як дитя...» -М. Рильський).

Алегорія - зображення людей та абстрактних понять (уявлень) про людські і суспільні якості у вигляді конкретних образів - предметів, тварин, рослин, явищ тощо (переважно - у байках). Алегоричний характер мають «Бджола і шершень» Г, Сковороди, «Борвій» М. Старицького, «Каменярі», «Червона калино, чого в пузі гнешся?..», «Гріє сонечко» (алегоричний образ сіяча) І. Франка «Українська мова» В. Самійленка, «Досвітні вогні» Лесі Українки, «Айстри» О. Олеся. Символ - складна метафора, яка в образі конкретного предмета виражає складні людські уявлення переживання, почуття (напр., Прометей Т. Шевченка, досвітні огні Лесі Українки, Сонячні кларнеті П. Тичини, Знак терезів М. Рильського, лебеді з однойменного сонета М. Драй-Хмари). Метонімія - перенесення назви одного предмета на інший на основі суміжності (тісного зв'язку [X замість У]: читаємо Шевченка (замість твори Шевченка); Київ усміхнувся (замість кияни усміхнулись); на столі стояло молоко (замість глечик з молоком); «Руда борода розгнівалася» (тобто люди на з рудою бородою); з'їв миску (замість - миску супу); солдати поливали ворога свинцем (свинцевими кулями); «Хата заридала» («Камінний хрест» В. Стефаника); неон проспектів - замість неон вітрин на проспектах.

Синекдоха - різновид метонімії, в якій наявна кількісна заміна понять: замість однини вживається множина, замість частини - ціле і навпаки, Устина в «Інститутці»: «Що наша копійка, кров'ю вона обкипіла» (копійка замість гроші) (Марко Вовчок); «...серце ридає невтішно» (М. Рильський); «всі: сонць украсти тепло».

Перифраз - описова назва предмета, образне розгорнуте найменування (опис замість пряме назви): чорне золото - вугілля, великий Кобзар - Шевченко, великий Каменяр - Франко), Гіпербола - художнє перебільшення; троп, що полягає в навмисному перебільшенні кількості ті розміру предметів, інтенсивного вияву ознаки тощо для надання більшої виразності та переконливості: «О, сліз таких вже вилито чимало, - / Країна ціла може в них втопитись...» (Леся Українка); «Та ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра). Літота - троп, протилежний гіперболі: навмисне применшення кількості чи розміру предметів, інтенсивного вияву ознаки тощо для надання більшої виразності та переконливості: наприклад, в оповіданні Марка Вовчка «Сестра»: бабуся «малесенька, ледве од землі видно». Оксиморон - поєднання в одному образі протилежних, логічно несумісних понять на основі антонімії - поєднання непоєднуваного (гірка радість, гучна мовчанка, дзвінка (голосна) тиша, живий труп, доросла дитина, безнадійна надія, смертеіснування, життєсмерть, рідна чужина, непереможн безборонність; «Я слухаю нечутні голоси серед німої музики мозаїк» - Л. Костенко).

ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС

(синтаксичні засоби):

Інверсія - змінений порядок слів у реченні (іменник перед прикметником, присудок перед підметом под.): «Грає синєє море, грає серце козацькеє» (Т. Шевченко) - замість прямого порядку слів: «Син море грає, козацьке серце грає»; «Я на гору круту крем'яную / Буду камінь важкий підіймать» (Лес Українка) - замість звичного: «Я буду підіймать важкий камінь на круту крем'яну гору». Тавтологія - навмисний повтор слів, словосполучень, речень для підсилення враження від твору (долом-долиною, чужа чужинонька, грає-виграває; «Предки. Предки встали з могил» - П. Тичина). Антитеза - стилістична фігура, яка полягає в особливо підкресленому протиставленні протилежних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, людських характерів тощо (сміх/плач, день/ніч, рай/пеклі світло/темрява і т. ін.); «Той будує, той руйнує...» (Т. Шевченко); «Люди мучились, як в пеклі, Па втішався, як у р_аю» («Давня казка» Лесі Українки); «З журбою радість обнялась...», «Сміються плачуть солов'ї» О, Олесь).

Контраст - протиставлення протилежних образів у літературному творі (напр., контрастні образи Гриць і Чіпка в романі «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного, Рафалович і Стальський у романі «Перехресні стежки» І. Франка).

Анафора (грец. єдинопочаток) - повторення того самого компонента на початку частин текст; однакових звуків, слів чи фраз на початку віршових рядків, строф або частин літературного твору (так, кожен розділ повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка розпочинається словам «Сумний і невеселий...»).

Твори, побудовані на анафорі: «Не пора», «Сідоглавому» І. Франка, «До України» М. Старицькоп «О слово рідне» О.Олеся, «Україні» В,Симоненка, «Ти зрікся мови рідної», «Вставай, Україні вставай» Д. Павличка.

Епіфора (єдинокінець) - повторення того самого компонента наприкінці частин тексту: повторенн однакових звуків, слів, фраз наприкінці віршових рядків, строф, частин літературного твору: «Ком

повім печаль мою - / Нудьгу мою, / Що в серці глибоко таю, / Давно таю?» (О. Олесь). Паралелізм - художній засіб, що полягає у подібній побудові речень, сюжетних ліній, образів, в кожному з яких розгортається відмінна тема («Ой у лузі червона калина / Похилилася. / Чогось наша славна Україна / Зажурилася»; «Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький, / Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький» (Народна пісня).

Твори, побудовані на паралелізмі явищ природи й людського життя: «Гримить!» І. Франка; «Арфами, арфами...» П. Тичини,

Еліпсис (еліпс) - пропуск членів речення; речення, у яких випущені головні чи другорядні члени, що допомагає передати схвильованість, навіяти певний настрій: «Я кажу...Я не хочу тут жити...Я хочу втопитися...Дозвольте мені...» (Б. Грінченко). Формальний показник-...

Обрив - незакінчене, обірване речення («Я не Ганна, не наймичка, / Я...» - / Та й оніміла...» -Т, Шевченко, поема «Наймичка»),

Рефрен (приспів) - група слів, що повторюється в кінці кожної строфи вірша. Обрамлення (рамка) - повторення однакових слів, групи слів чи речень на початку і в кінці строфи вірша.

Риторичні фігури (звертання, запитання, оклик, вигук) - вислови, які не вимагають відповіді, реакції на них.

Риторичне запитання - питання, яке не вимагає відповіді і стверджує певну думку: «Хто може випити Дніпро, / Хто властен виплескати море, / Хто наше злото-серебро / Плугами кривди переоре, / Хто серця чистого добро / Злобою чорною поборе?» (М. Рильський) - (Ніхто!). Формальний показник-знак питання (?).

Риторичне звертання - звертання до відсутньої особи, як до присутньої, до мертвого, як до живого, до предмета, як до людини, до абстрактних понять, як до особи: «Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... / Ти бачиш Україну - привітай!» («Бояриня» Лесі Українки).

ПОЕТИЧНИЙ ЗВУКОПИС (засоби поетичної фонетики - евфонії)

Алітерація - поєднання подібних приголосних звуків («Хто се, хто се по сім боці чеше косу, хто се?» - Т. Шевченко; «Вічний революцьйонер! / Дух, що тіло зве до бою, / Рве за поступ, щастя, волю. ~Він живе, він ще не вмер....» -1. Франко; «Шумить і шамотить шумка щума, / шум прибуває...» - Б,-I. Антонич).

Асонанс - поєднання подібних голосних звуків («Далеко за селом голосною луною обізвалася пісня»; «Чого являєшся мені У ^сні / Чого звертаєш ти до мене / Чудові очі ті сумні, ^ясні / Немов криниці дно студене» -1, Франко; «П'яне піано на піаніні трав...» - Б.-1, Антонич). Звуконаслідування (ономатопея) - відтворення звуками людської мови природних звуків і шумів довколишнього світу («А там дерева люлі, Та все отак зозулі: Ку-ку!» (П. Тичина); гав; ку-ку-рі-ку, няв).

ТЕОРІЯ ВІРШУВАННЯ Ознаки віршованого твору (засоби ритмотворення):

1) рядок; 2) ритм; 3) стопа; 4) віршовий розмір; 5) рима; 6) строфа.

Системи віршування - історично сформовані способи творення віршового ритму, залежні від

фонетичних особливостей національної мови,

Системи віршування:

Метричне віршування (від грец, метр - міра) - антична система віршування, поширена в давньогрецькій і римській літературах, заснована на правильному чергуванні довгих і коротких складів, властивих для мов греків і римлян (головні віршові розміри - гекзаметр і пентаметр, поєднані в елегійному дистиху). З метричного віршування запозичені різновиди стоп у силабо-тоніці, Силабічне (рівноскладове) віршування (від грец. силаба - склад) - система віршування, побудована на рівноскладовості (ізосилабізмі), парному римуванні й цезурі. В українській літературі панувала в 16-18 ст. Цезура (|) - пауза всередині віршового рядка:

«Той, хто за Вітчизну | не хоче воювати, / Той потім з Вітчизною | мусить загибати» (Касіян Сакович). Тонічне віршування (від грец. тонос - наголос) - система віршування, побудована на однаковій кількості наголосів у віршових рядках.

Силабо-тонічне віршування - система віршування, заснована на закономірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів (тому у віршових рядках силабо-тоніки можна виділити стопи). В українській літературі почала складатися в 2-й пол. 18 ст. (вірші І, Некрашевича), утвердилася в творчості І. Котляревського («Енеїда»), стала панівною в поезії 19-20 ст. Верлібр (франц.) - вільний вірш, у якому відсутні рими, строфи, стопи. Характерний для модерної поезії 20 ст. (напр., поема «Золотий гомін» П. Тичини); розквіту зазнав у творчості М.Семенка, В. Поліщука, Гео Шкурупія, О, Близька та ін.

!!! Вірші для аналізу - здебільшого силабо-тоніка (силабіка, білий вірш, верлібр - у більшості випадків неправильні варіанти!!!),

Стопа - повторювана група складів, до якої входять один наголошений і один чи кілька ненаголошених звуків.

!!! Стопа є елементом не мови, а ритму, тому не завжди збігається зі словом, а найчастіше становить частину слова чи об'єднує склади сусідніх слів: «Ене'й/був па'/рубо'к/мото'р/ний...». Поділ віршованого рядка на стопи - риса античного і силабо-тонічного віршування; інші системи віршування стоп не мають. Стопи бувають дво- і трискладові. Умовні позначки: 1 - наголошений склад; и - ненаголошений склад; / - межі стоп

Види стоп: Двоскладові стопи: основні:

їй хорей (2-складова стопа з наголосом на першому складі): «Хто не / жив по/серед / бурі, / той ці/нй не / знає / силі...» (Леся Українка),

иі ямб (2-складова стопа з наголосом на другому складі): «І день / іде, / і ніч / іде, /1 го/лову / схопйв/ши в ру/ки, / Диву/єшся/, чому / не йде / Апб/стол прав/ди і / нау/ки» (Т. Шевченко). допоміжні:

іа^ пірихій (2-складова стопа з двома ненаголошеними складами; виступає як допоміжна або супровідна стопа - всередині ямба або хорея: «Під хма/рами/ згаса/е да/лина...»: «Прокля/ття, роз/пач і / ганьба! / Усю / пройшов /я У/краї/ну».

і_І_ спондей (2-складова стопа з двома наголошеними складами; виступає як допоміжна або супровідна стола - всередині ямба або хорея): «Вона / суха / і сі/ ра. А/ле ві/і / Примкнеш / перед / ка-мін/ням у /піску,..» (О. Ольжич). Трискладові стопи:

Іии дактиль (3-складова стопа з наголосом на першому складі): «Слово, чо/му ти не / твердая / крпця...» (Леся Українка).

иіи амфібрахій (3-складова стопа з наголосом на другому складі): «Червона / калино, / чого в лу/зі гнешся?..» (І. Франко).

ии± анапест (3-складова стопа з наголосом на третьому складі): «Так ніхто / не кохав, / через тп/сячі літ /Лиш прихо/дить подіб/не кохан/ня,..» (В. Сосюра). Усіченою називається кінцева неповна стопа (див. попередній приклад:«... кохан/ня...»), Віршовий розмір визначається за основним видом стоп і кількістю їх у рядку, причому треба рахувати всі стопи: і основні, і супутні, і усічені, якщо останні мають наголос,

Рима і римування

Рима - співзвучність прикінцевих складів віршових рядків.

Види рим:

1) чоловіча - з наголосом на останньому складі рядка: крбв - любов («Душа причастилася кротості трав - / Добридень я світу сказав» - П, Тичина);

2) жіноча - з наголосом на передостанньому складі рядка: хата - лопата («Росте хлоп'я, мов кущ калини, / підкови на шляхах дзвенять. / Ось ластівки в книжках пташиних / записують початок дня» -Б. -І. Антонич);

3) дактилічна - наголос падає на 3-й склад від кінця рядка: «Блакить мою душу обвіяла, / Душа моя сонця намріяла...» (П. Тичина)

4) гіпердактилічна - наголос падає на 4-й з кінця склад рядка.

5) внутрішня рима - співзвуччя всередині рядка: «Там тополі у полі на волі» (П. Тичина).

Способи римування:

А) парне, або суміжне, римування: аабб В) кільцеве (оповите) римування: абба

а Не дивися так привітно, а Нема мені коханої землі.

а Яблуневоцвітно, б Десь під грудьми пече гірка калина,

б Стигнуть зорі, як пшениця. б Сміється божевільна Україна

б Буду я журиться. а У смертнім леті на чужім крилі.

Б) перехресне римування: абаб Г) монорим (одна рима на всі рядки вірша): аааа

а Гей, життя, вставай, тремти! а Ой нумо, нумо

б Дай я з тебе посміюся. а В зеленого шума,

а Хто сміліший: я чи ти- а А в нашого шума

б Подивлюся, подивлюся. а Зеленая шуба.

Білий вірш - неримований; силабо-тонічний вірш, у якому відсутня рима («Дим» Лесі Українки).

Строфа - набільша ритмічна одиниця вірша: стійке, повторюване поєднання віршових рядків,

пов'язаних між собою системою рим та інтонацією.

Види строф:

Дистих (двовірш) - 2-рядкова строфа з парним римуванням («Лебеді материнства» В. Симоненка).

Тривірш (терцет) - 3-рядкова строфа.

Терцина - класична строфічна форма італійського походження («Божественна комедія» Данте):

низка тривіршів, написаних 5-стопним ямбом і пов'язаних римуванням за схемою аба бвб вгв... у

єдиний «ланцюг», де середній вірш останнього тривірша римується з окремим завершальним ряд-

ком(...юяюя)(прологдопоеми«Мойсей» І. Франка),

Катрен (чотиривірш) - 4-рядкова строфа.

Пентима (п'ятиривірш) - 5-рядкова строфа.

Секстина - 6-рядкова строфа («Слово про рідну матір» М. Рильського).

Септима (семиривірш) - 7-рядкова строфа.

Октава - 8-вірш з п'яти- або шестистопним ямбом і схемою римування абабабвв.

Нона (дев'ятиривірш) - 9-рядкова строфа.

Децима - 10-рядкова строфа («Енеїда» І. Котляревського),

Сонет - 14-рядкова строфа, написана п'ятистопним ямбом, складається із двох катренів і двох

тривіршів (терцетів).

Ознаки класичного сонета (виник в Італії в 13 ст,):

- усталений віршовий розмір та строфічна форма (див. вище);

- чітка схема римування: абаб абаб ввг дгд.

- двочастинна композиція: 1-а частина - зав'язка, або заспів (перші 8 рядків), 2-а - розв'язка, або виспів (останні 6 рядків);

- перший катрен - визначення теми (теза), другий - її поглиблення (розвиток); перший терцет - уведення протилежної теми (антитеза), другий («хвіст», або кода) - розв'язання суперечності (синтез);

- тематика - здебільшого любовна (Ф. Петрарка, В. Шекспір, П. Ронсар), згодом - філософська, громадянська (І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, Д. Павличко та ін,);

- жодне слово в сонеті не може повторюватися. Астрофічний вірш - вірш, у якому немає поділу на строфи.

РОДИ І ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

Художньо-словесні твори поділяються на три великі групи, об'єднані спільними ознаками змісту і форми, - літературні роди (епос, лірику і драму). Кожен із них має свої види (жанри), які, своєю чергою, можуть утворювати жанрові різновиди (модифікації). Напр.: рід - епос, вид (жанр) - роман, жанровий різновид (модифікація) - історичний роман («Чорна рада» П. Куліша). Деякі художні твори можуть поєднувати в собі риси різних літературних родів (напр., лірики й епосу - ліро-епічні жанри: співомовка, балада, поема тощо).

ЕПОС - літературний рід, до якого належать твори, що відображають дійсність у її розвитку у формі авторської розповіді, оповіді та опису.

Ознаки епосу:

1 Широке охоплення дійсності в її русі і розвитку від минулого до теперішнього, висвітлення життя люпини в найоізноманітніших суспільних зв'язках і суперечностях.

2. Різноманітні засоби показу характеру: 1) авторське розкриття внутрішнього світу персонажа, його думок і переживань; 2) показ характеру у діях і вчинках, стосунках з іншими персонажами; 3) характеристики персонажа іншими дійовими особами; 4) портретні характеристики (опис зовнішності персонажа); 5) індивідуалізація мови.

3. Основні способи викладу - розповідь (безпосередньо від автора), оповідь (від імені вигаданої особи) та опис.

4. Вагома роль пейзажу та портрета.

5. Наявність конфлікту.

Епічні жанри Малі епічні твори:

Новела (італ. новина) - невеликий твір про незвичайну життєву подію, часто з несподіваним завер-шенням (фіналом), у якому, на відміну від оповідання, головну роль відіграють «внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи» (І. Франко) («Іпіегтегго», «На камені» М. Коцюбинського, «Новина» В. Стефаника, «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Подвійне коло» з роману в новелах «Вершники» Ю. Яновського, «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюнника).

Жанрові ознаки новели: лаконізм (стислість викладу), глибокий психологізм (відтворення драматичної динаміки роздумів і переживань), напруженість розвитку сюжету, несподівана розв'язка (фінал), тяжіння до синтезу мистецтв (літератури й малярства, графіки, музики).

Оповідання - невеликий епічний твір, у якому зображено одну або кілька подій з життя одного героя («Салдацький патрет» Г, Квітки-Основ'яненка, «Козачка» та інші «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Грицева шкільна наука», «На дні» І. Франка, «Камінний хрест» В. Стефаника; 0- Довженко назвав свій твір «Зачарована Десна» автобіографічним кінооповіданням). Жанрові ознаки оповідання: невеликий обсяг, вже сформований або ще не визначений характер головного персонажа, важлива роль описів.

Казка - невеликий епічний твір, який зображує фантастичні пригоди героїв, що перемагають зло. Притча - алегоричне оповідання про людське життя з яскраво вираженою мораллю (біблійні притчі, цикл «Притчі» зі зб. «Мій Ізмарагд» І. Франка).

Гумореска (гумористичне оповідання) - невеликий за обсягом епічний твір, у якому зображено певну подію в житті героя крізь призму сміху.

Усмішка - жанр гумористичної прози, творець якого - Остап Вишня; різновид гуморески та фейле-тона («Мисливські усмішки»),

Середні епічні твори:

Повість - середній за обсягом епічний твір, у якому зображене життя кількох персонажів, міститься розгорнута сюжетна лінія, порушена значна життєва проблема («Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка, російськомовні повісті Т, Шевченка, «Інститутка» Марка Вовчка, «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Захар Беркут» І. Франка, «Людина» О. Кобилянської, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).

Жанрові ознаки повісті: епічність, психологізм, переважно однолінійний сюжет, важлива роль оповідача, широкі пейзажні картини та авторські відступи.

Кіноповість - жанр художнього твору, що поєднує в собі ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство зорових вражень і асоціацій, монументальність образів) та повісті («Україна в огні» 0. Довженка).

Великі епічні твори:

Роман - великий за обсягом епічний твір, у якому постає ціла галерея персонажів, переплітається кілька сюжетних ліній, порушене широке коло важливих проблем.

Жанрові ознаки роману: великий обсяг, багатоплановість та ускладнення розповіді (зокрема багатьма описами, авторськими відступами), розгалужений (багатолінійний) сюжет, всебічна характеристика численних персонажів у їхньому розвитку, зображення життя героїв впродовж тривалого часу. Жанрові різновиди роману: історичний («Чорна рада» П. Куліша, «Диво» П. Загребельного, «Мальви» («Яничари») Р. Іваничука), соціально-психологічний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), ідеологічний, з життя інтелігенції («Перехресні стежки» І. Франка, «Хмари»

1. Нечуя-Левицького), пригодницький («Тигролови» І. Багряного), соціально-проблемний, або проблемно-філософський («Собор» О. Гончара), утопічний, науково-фантастичний («Сонячна машина»

В. Винниченка), роман-хроніка («Марія» У. Самчука), роман-мартиролог, роман-містерія («Жовтий князь» В. Барки), роман у новелах («Вершники», «Чотири шаблі» Ю. Яновського), роман у віршах («Скелька» І. Багряного, «Маруся Чурай» Л. Костенко) та ін,

Епопея -дуже великий за обсягом епічний твір: 1) велика епічна поема («Іліада», «Одіссея» Гоме-ра, «Енеїда» Вергілія тощо); 2) прозовий роман-епопея (зазвичай у кількох книгах - трилогія, тетралогія тощо), у якому життя персонажа зображене на тлі епохи, його доля переплітається з історичною долею народу (пенталогія «Мазепа» Б. Лепкого, трилогія «Волинь» У. Самчука). ЛІРИКА - літературний рід, до якого належать твори, що виражають внутрішній світ людини у формі ліричного монологу,

Ліричний образ - суб'єктивний образ-переживання, у якому виражальний бік переважає над зображальним; будь-який емоційно наснажений художній образ у ліричному творі (людини, природи, речі тощо), сповнений почуттями, настроями поета.

Ліричний герой (ліричне «Я») - уявна, умовна особа, думки і почуття якої виражаються в ліричному творі; поетичний образ автора. Ліричний герой не тотожний авторові твору, хоч і є виразником його думок і почуттів; вони співвідносяться як літературний тип та його реальний прототип. Напр., ліричний герой «Зів'ялого листя», який через нерозділене кохання закінчує життя самогубством, звичайно, не тотожний самому І. Франкові, хоча й виражає певні думки й переживання поета.

Ознаки лірики:

1. Суб'єктивність, емоційність, настроєвість.

2. Вираз внутрішнього світу людини у формі схвильованого монологу.

3. Відсутність розвитку дії, сюжетних перипетій (замість зображення події виражаються переживання і роздуми з її приводу).

4. Ліричний герой як виразник авторських думок і почуттів.

5. Часте вживання віршової форми.

Ліричні жанри (різновиди ліричних творів):

Пісня - невеликий ліричний вірш, що виконується співом (народними піснями стали «Пісня про рушник» А, Малишка, «Два кольори» Д. Павличка, «Лебеді материнства» В, Симоненка). Жанрові різновиди народних пісень: історичні («Пісня про Байду», «Ой Морозе, Морозенку», «Розлилися круті бережечки», «Зажурилась Україна», «Чи не той то Хміль», «Максим, козак Залізняк» та ін.), календарно-обрядові (колядки, щедрівки, веснянки та ін.), соціально-побутові (кріпацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські та ін.).

Романс - мелодійний, наспівний ліричний твір переважно інтимного характеру, здебільшого про кохання, який виконується в музичному супроводі («Очи черньїе...», «Ні, мамо, не можна нелюба любить» Є. Гребінки, «Скажи мені правду, мій добрий козаче» 0. Афанасьєва-Чужбинського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка).

Ода - ліричний твір урочистого характеру, який прославляє видатну особу чи подію («Ода Сафо» І. Котляревського).

Гімн - ліричний твір, який виражає почуття колективної спільності (бувають гімни національні, державні, політичні, релігійні, студентські тощо) («Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, «Гімн» («Вічний революціонер..,»), «Непора..,» І. Франка).

Послання - ліричний твір, у якому ліричний герой звертається зі своїми думками, почуттями, переживаннями до певного адресата («До Основ'яненка», «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка, «Любіть Україну» В. Сосюри).

Медитація - філософський вірш-роздум над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим («Мені однаково...», «Думи мої, думи мої...», «Чи не покинуть нам, небого...» Т. Шевченка). Поезія в прозі (вірш прозою) - невеликий художній твір, написаний у прозовій формі, але своїм звучанням близький до лірики завдяки емоційній схильованості, яскравій образності, своєрідності ритмічної мови (в українській літературі писали Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина).

Елегія - ліричний твір сумовитого характеру, у якому виражені настрої журби, смутку, меланхолії («Журба» Л. Глібова).

Ідилія - ліричний твір, який у прикрашеному вигляді малює безтурботне життя простих людей - пастухів, селян, рибалок-на лоні природи («Садок вишневий колохати...» Т. Шевченка, «Орися» П. Куліша).

Епіграма - короткий злободенний сатиричний вірш (переважно на 2-4 рядки), спрямований проти якоїсь особи чи суспільного явища («Умре муж велій в власяніце...» Т. Шевченка — епіграма на рос. шовініста Аскоченського).

Епітафія - надгробний напис; короткий вірш на смерть якоїсь особи.

Панегірик - урочиста промова, спершу виголошувалася на похоронах видатних осіб, а пізніше -на честь живих.

Псалми - пісні релігійного змісту, зібрані у Псалтирі, автор - цар Давид. В українській літературі псалми переспівували Т, Шевченко, І. Франко, Леся Українка.

Види ліричних творів за тематикою:

Філософська лірика - ліричні твори, у яких порушуються найзагальніші, «вічні» проблеми бутті людини та суспільства (життя і смерть, добро і зла, час і вічність тощо) («Всякому місту - звичай права...» Г. Сковороди [це також і сатиричний вірш], «Ісаія. Глава 35» Т. Шевченка, «Ти знаєш, що ти - людина?» В. Симоненка, «Два кольори» Д. Павличка, «Життя іде і все без коректур», «Вже почалось, мабуть, майбутнє» Л. Костенко, «Як добре те, що смерті не боюсь я...» В. Стуса та ін.). Громадянська (політична) лірика - ліричні твори, у яких ідеться, про сучасні авторові актуальн події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються думки і переживання поета як громадянина своєї країни, держави, нації («йе ІІЬегіаіе» Г. Сковороди, «Заповіт», «Кавказ» Т. Шевченка, «Гімн» («Вічний революцьйонер»), «Каменярі» І. Франка, «Сто років, я сконала Січ...»В. Стуса та ін.).

Патріотична лірика - різновид громадянської лірики, що виражає патріотичні почуття поета, йор любов до Батьківщини («Мені однаково..,» Т. Шевченка, «Не пора, не пора, не пора...» І. Франка,« все-таки до тебе думка лине...»Лесі Українки, «Любіть Україну» В. Сосюри та ін.). Пейзажна лірика - ліричні твори, що передають роздуми й почуття поета, викликані картинами т явищами природи («Арфами, арфами..,», «Гаї шумлять...» П. Тичини та ін.). Інтимна лірика - ліричні твори, що виражають переживання поета, пов'язані з його особистим жиі тям (зокрема любовні) («Чого являєшся мені у сні...»та інші поезії зі зб. «Зів'яле листя» І. Франка, «В знаєте, як липа шелестить?..», «О панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав...» В. Сосюри та ін.). ДРАМА (ДРАМАТУРГІЯ) - літературний рід, який відображає життя у формі дії і здебільшого призначений для сценічного виконання; до нього належать твори, в яких персонажі самі себе характеризують своїми вчинками, монологами й діалогами, а авторське мовлення наявне у вигляді ремарок.

Ознаки драми:

1. Діалогічна форма.

2. Гострий драматичний конфлікт.

3. Саморозкриття характерів персонажів через їхні висловлювання і вчинки.

4. Поділ тексту на дії та яви,

5. Наявність ремарок, переліку дійових осіб.

Формальні ознаки драматичного твору:

- перелік дійових осіб;

- поділ на дії (акти) та яви:

- дія (акт) - закінчена частина драматичного твору чи театральної вистави;

- ява - складова частина дії;

- ремарки - авторські пояснення в тексті драм, твору про час і обстановку, в якій відбувається дія;

- діалог - художнє відтворення розмови двох осіб;

- репліка - коротка фраза в літ. творі, яку говорить один персонаж у відповідь на слова іншого;

- апофеоз - заключна урочиста святкова масова сцена театральної вистави, в якій прославляється народ, герої або визначна історико-політична подія, висока патріотична чи моральна ідея,

Драматичні жанри: Види давньоукраїнської драматургії

Вертеп (первісно - печера, в якій народився Ісус Христос) - старовинний український народний театр (зокрема ляльковий), творцями якого були мандрівні дяки, школярі, студенти, що інсценізували традиційні різдвяні сюжети (народження Ісуса Христа, поклоніння пастухів і східних царів, переслідування і побиття Іродом немовлят тощо), а також побутові сценки світського характеру (персонажі: Дід і Баба, Циган, Жид, Москаль, Лях, Запорожець та ін.)

Шкільна драма - драматичні твори (здебільшого віршовані діалоги) на релігійні (різдвяні та великодні) та історичні сюжети, які створювали викладачі, а виконували спудеї (студенти) вищих шкіл 17-18 ст. (братських шкіл, колегіумів, Києво-Могилянської академії).

Основні жанри шкільної драми:

- містерія - масова драматична вистава на сюжети таємничих релігійних легенд, яка виконувалася у святкові дні на майданах середньовічних міст (п'єси на різдвяні та великодні сюжети про народження та воскресіння Ісуса Христа - напр., «Слово про збурення пекла»; пізніше містерією Т. Шевченко назвав свою поему «Великий льох»);

- міракль - релігійно-дидактична п'єса на сюжети з життя святих («Олексій, чоловік Божий»);

- мораліте - повчально-алегорична драма на морально-етичну тематику («Воскресіння мертвих» Г. Кониського);

- історична драма (трагідокомедія «Володимир» Ф, Прокоповича та «Милість Божа» невідомого автора).

Інтермедія (інтерлюдія) - невеликий драматичний твір розважального характеру, побудований на анекдотичній основі, який виконувався між актами серйозної драми 16-18 ст.; побутова гумористична сценка в антрактах між діями шкільної драми чи трагедії (перші українські інтермедії до п'єси Я. Ґаватовича, поставленої на поч. 17 ст. у Кам'янці-Струмиловій на Львівщині).

Жанрові різновиди сучасної драматурги:

Трагедія - драматичний твір, у якому герой, зіткнувшись із непереборними обставинами, гине за високу ідею. Унаслідок розв'язання трагічного конфлікту герой гине або потрапляє у безвихідне становище («Переяславська ніч», «Кремуцій Корд» М. Костомарова, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького, «97» М. Куліша).

Комедія - драматичний твір, у якому дія та дійові особи подаються в смішних ситуаціях; сатиричними й гумористичними засобами викриваються негативні явища людського життя, висміюються індивідуальні та суспільні вади («Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Мина Мазайло» М, Куліша та ін.; комедією Т. Шевченко назвав свою сатиричну поему «Сон» («У всякого своя доля...»)). Власне драма (як жанр) - драматичний твір, в основу якого покладено напружений конфлікт, складні переживання; зображає персонажів у нелегких життєвих обставинах, але розв'язка не має трагічного характеру («Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Камінний господар» Лесі Українки).

Драма-феєрія - п'єса, побудована на фантастично-казковому сюжеті («Лісова пісня» Лесі Українки). Монодрама - драматичний твір, у якому виступає одна дійова особа.

Мелодрама - драматичний твір з перебільшеною емоційністю («Ой не ходи, Грицю...» М, Старицького; риси мелодрами має й «Наталка Полтавка» І, Котляревського). Водевіль - невеликий, часто одноактний драматичний твір розважального характеру, побудований на легкій любовній інтризі, переповнений піснями, танцями, жартами тощо («Москаль-чарівник» І. Котляревського). Фарс (скетч) - невелика гумористична чи сатирична п'єса з несподіваними смішними ситуаціями.

ЛІРО-ЕПІЧНІ ТВОРИ

Дума - жанр українського народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники.

Жанрові риси народної думи: 1) тричастинність (заспів, або «заплачка»; основна розповідь; закінчення); 2) астрофічність; 3) переважання дієслівних рим; 4) виконання речитативом (наспівною декламацією); 5) використання ретардації і паралелізму; 6) наявність періодів чи уступів; 7) нерівноскладовість вірша.

Балада - невеликий ліро-епічний твір фантастичного, героїчного або морально-етичного характеру, в якому перебіг подій є драматично напруженим і часто має трагічне закінчення (народні балади: «Бондарівна», «Лимерівна», «Ой не ходи, Грицю, на вечорниці»; «Твардовський» і «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, «Лілея», «Тополя», «Утоплена» Т.Шевченка, «Юрій Гінда» Ю. Федьковича, «Балада про соняшник» І. Драча).

Співомовка - невеликий ліро-епічний твір гумористичного характеру, часто побудований на анекдотичній основі (віршована гумореска). Започаткував С. Руданський. І. Франко називав співомовку «коротким епічним анекдотом, прибраним у форму народної коломийки».

Байка - невеличкий ліро-епічний твір повчально-алегоричного характеру, який має двочастинну будову: у першій частині викладається алегоричний сюжет, в якому діють алегоричні персонажі -рослини, тварини, речі тощо, а в другій частині (яку називають «мораллю») витлумачується алегоричний зміст сюжетної частини. В українській літературі (крім «Байок харківських» Г. Сковороди, які написані прозою) - віршоване оповідання алегоричного характеру з прикінцевим висновком-мораллю («Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського, «Ведмежий суд», «Рибалка» Є. Гребінки, «Цуцик», «Мірошник», «Ведмідь-пасічник» Л. Глібова).

Жанрові ознаки байки: повчальність, алегоричність, двочастинна композиція (фабула - мораль), здебільшого віршова форма.

Поема - великий чи середній за обсягом ліро-епічний твір, у якому епічне зображення життя персонажів поєднується з ліричним вираженням почуттів автора чи ліричного оповідача, розповідь про героя супроводжується численними ліричними відступами.

Жанрові ознаки поеми: психологізм, ліризм, емоційність мови, глибоке розкриття почуттів персонажів, сюжетна розповідь, ліричні відступи, віршова форма,

Жанрові різновиди поеми: героїчна («Слово о полку Ігоревім»), бурлескно-травестійна, або комічна («Енеїда» І. Котляревського), соціально-побутова («Катерина», «Наймичка» Т. Шевченка), історична («Гайдамаки» Т.Шевченка, «Євшан-зілля» М. Вороного, «Мазепа» В.Сосюри), сатирична («Сон (Комедія)» Т, Шевченка), політична («Кавказ» Т, Шевченка), філософська («Мойсей», «Іван Вишен-ський» І. Франка), лірична («Золотий гомін» П. Тичини).

Драматична поема - жанр, що поєднує ознаки всіх трьох літературних родів (епосу, лірики й драми); ліро-епічна поема в драматичних діалогах або віршована драма, для якої характерне ліричне й епічне розкриття теми («Одержима», «Кассандра», «Бояриня» Лесі Українки, «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Дума про трьох братів Неазовських» Л. Костенко). Жанрові ознаки драматичної поеми: драматично-трагедійне звучання, філософічність, афористичність, лаконізм, ліризм, схвильованість, піднесеність монологів (у т. ч. внутрішніх), відсутність широкого фону подій і зовнішньої інтриги, емоційні ремарки, поетичні прологи, віршова форма. Роман у віршах - велика поема з розгалуженим сюжетом («Скелька» І. Багряного, «Маруся Чурай», «Берестечко» Л. Костенко).

Деякі інші жанри

Нарис - художньо-публіцистичний твір з приводу підмічених у житті фактів, подій і людей (нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» Панаса Мирного передував появі роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

Памфлет - публіцистичний твір на злободенну тему, в якому гостро (часто в сатиричній формі) висміюються суспільні вади (негативні суспільні явища) (памфлети М. Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?», «Апологети писаризму»). Пародія - сатиричний або гумористичний твір, який наслідує, імітує творчу манеру відомого письменника. Мемуари (або спогади) - розповідь про пережиті події особистого і суспільного життя, опис зустрічей і розмов з відомими людьми.

ЛІТЕРАТУРНІ СТИЛІ І НАПРЯМИ

Стиль (грец. букв, паличка для письма, перен. почерк) - ідейно-художня своєрідність творчості письменника, літературної школи, угруповання, течії, напряму, епохи; сукупність їхніх особливостей, характерних, неповторних ознак.

Напрям - ідейно-естетична спільність значної групи письменників у певний період часу; історично сформована творча єдність багатьох митців, близьких один до одного за світоглядом, ідейними настановами та художньою манерою. Художні напрями в хронологічному порядку виникнення:

Ренесанс, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм (у т. ч. імпресіонізм, символізм, неоромантизм), авангардизм (у т. ч. футуризм, сюрреалізм), постмодернізм.

Течія - стильове розгалуження в певному літературному напрямі (напр., фольклорна, історична, громадянська, інтимно-особистісна течії в українському романтизмі; модерністичні течії - імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм та ін.).

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (11-18 ст.)

1.1. Українська прадавня (середньовічна, давньоруська) література княжої доби - періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (11-13 ст.).

Основні художні напрями і течії: монументальний (10 - сер. 11 ст.) та орнаментальний (кін. 11-13 ст.) стилі.

1.2. Давньоукраїнська література (власне давня) литовсько-польської та козацької доби (14-18 ст.)

Основні художні напрями і течії: Ренесанс і Реформація (2-а пол. 15 - поч. 17 ст.), бароко (17-18 ст.), класицизм (2-а пол. 17-18 ст.).

2. НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (кін. 18 ст. - поч. 20 ст.)

1798 - початок нової української літератури (твори написані живою народною мовою, на відміну від старої книжної): вихід у світ перших 3-х частини «Енеїди» І. Котляревського (опублікував у Петербурзі видавець М, Порпура без відома автора).

Основні художні напрями і течії: сентименталізм (поч. 19 ст,), романтизм (1-а пол. 19 ст.), реалізм (2-а пол, 19 ст.), натуралізм, ранній модернізм (декаданс, символізм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм) (кін. 19 - поч. 20 ст.).

3. НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (поч. 20 - поч. 21 ст.)

Основні художні напрями і течії: модернізм (символізм, неоромантизм, неокласицизм, імпресіонізм, експресіонізм), авангардизм (футуризм, сюрреалізм) (1-а пол. 20 ст.), соціалістичний реалізм (1930-ті -1980-ті рр.), постмодернізм (кін. 20 - поч. 21 ст.).

ВІДРОДЖЕННЯ, або РЕНЕСАНС (франц. відродження) - доба (епоха) в українському і європейському мистецтві, яка настала після Середньовіччя (14-16 ст₎

Ознаки Ренесансу:

1) відродження традицій античного мистецтва;

2) поширення ідей гуманізму, згідно з якими вільна людина-творець опиняється в центрі світобудови (антропоцентризм);

3) культ людського розуму, земних життєвих радощів (секуляризація);

4) увага до краси природи і мистецтва (естетизм). .

РЕФОРМАЦІЯ (лат. перетворення) - церковний, національний і соціальний рух у Європі 16 ст., спрямований проти догматів католицизму, наслідком чого стало утворення національних протестантських церков в Англії (англіканська церква), Німеччині (лютеранство), Франції та Швейцарії (кальвінізм). В Україні стала однією з причин розвитку освіти і науки (заснування братських шкіл і наукових осередків, зокрема Острозької академії), церковного життя (утворення УГКЦ), полемічної літератури.

Ренесанс і Реформація в українській літературі (2-а пол. 15- поч. 17 ст.) Представники - латиномовні письменники Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський-Роксолан, Себастіян Кленович (Кльонович), Микола Гусовський, а також окремі полемісти кін. 16 - поч. 17 ст. Так, Іван Вишенський за світоглядом - людина Середньовіччя, але його думки про рівність усіх людей мають гуманістичний ренесансний характер. БАРОКО (італ. дивний, вигадливий, примхливий; букв, перлина неправильної форми) - химерний, заплутаний, багато декорований художній напрям, що розвивався в українському та європейському мистецтві в 17-18 ст., у післяренесансну епоху.

Характерні риси бароко:

1) химерність, вигадливість і вишуканість форм;

2) орнаментальність, декоративна пишність, мальовничість;

3) багатство тропів, стилістичних фігур; складна метафоричність, алегоризм, символіка, емблематичність;

4) емоційно напружене, контрастне, драматичне світовідчуття;

5) увага до складності, суперечливості, мінливості й марності буття.

Особливості українського (козацького) бароко

- накладання західноєвропейських стильових віянь на традиції народного декоративно-ужиткового мистецтва, українського фольклору та давньоруської літератури княжої доби;

- змішування й органічне поєднання релігійних та світських мотивів, «серйозної» та «сміхової»

культури, «високого» й «низького» стилів;

- тісний зв'язок літератури та інших мистецтв із життям суспільних верств, насамперед козацтва;

- яскравий національний колорит (особливо виразний у бароковій архітектурі, церковних розписах, скульптурі, малярстві, графіці).

Основні жанри української барокової літератури: шкільна та вертепна драма, інтермедії, бурлескні вірші мандрівних дяків (твори «низового бароко»), «курйозні» та «фігурні» вірші, релігійно-філософська й ігрова поезія (К, Саковича, І, Величковського, К. Зіновіїва, Г. Сковороди), козацькі літописи (Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка), проповіді (Л. Барановича, І. Галятовського), релігійні драми (М. Довгалевського, Г. Кониського), полемічні послання й трактати (І. Вишенського, М. Смотрицького та ін.), філософські праці (трактати професорів Києво-Могилянської академії -М, Довгалевського, І. Гізеля, Ф. Прокоповича, діалоги Г. Сковороди).

КЛАСИЦИЗМ (лат. сіаззісиз - взірцевий) - суворий, урочистий, піднесений художній напрям 17-18 ст„ який культивував громадянську тематику, звертався до наслідування античних взірців, дотримувався класичних канонів.

Особливості класицизму:

1) раціоналізм, віра в розумну зумовленість художньої творчості певними правилами, канонами;

2) свідоме наслідування класичних зразків античної літератури;

3) нормативність, суворе дотримання жанрових і стильових вимог (напр., у драматичних творах - правила «трьох єдностей» - місця, часу і дії);

4) чіткий поділ літературних жанрів на «високі» (трагедія, ода, епопея) і «низькі» (комедія, байка, сатира);

5) переважно громадянська тематика, проблеми національно-державного служіння;

6) суворий, урочистий, піднесений стиль, героїчний пафос, пластична гармонія і ясність.

Класицизм в українській літературі (18- поч. 19 ст.):

трагідокомедія Ф. Прокоповича «Володимир»; вірші І. Некрашевича; шкільні поетики 18 ст.; західноукраїнський «шкільний класицизм»; окремі твори І, Котляревського (так, класицистичне правило «трьох єдностей» виявилося у «Наталці Полтавці», хоча цей твір не є класицистичним за своєю суттю), П. Гулака-Артемовського (вірші), Г. Квітки-Основ'яненка (російськомовна драматургія). СЕНТИМЕНТАЛІЗМ (франц. - почуття) - художній напрям кін, 18 - поч. 19 ст„ що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини, протиставив класицистичному культові розуму культ серця і відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів,

Особливості сентименталізму:

1) психологізм, увага до внутрішнього світу приватної особи;

2) емоційність, культ серця, ніжність витончених почуттів; прагнення розчулити, зворушити читача, викликати в нього співчуття до героїв твору;

3) головні герої - не королі й рицарі, а прості люди (селяни, ремісники) з їхніми життєвими радощами й прикрощами;

4) зворушливі сюжети, ідеалізовані образи; увага до побутових деталей;

5) інтимізована оповідь від першої особи; важлива роль ліричних відступів, пейзажів як засобу психологічного аналізу;

6) демократизація мови, використання пестливої лексики, емоційно забарвлених слів; Жанри сентименталізму: сентиментальна повість, мелодрама, епістолярний роман, пастораль.

Сентименталізм в українській літературі:

«Наталка Полтавка» І. Котляревського, сентиментальні повісті Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов»).

РОМАНТИЗМ (франц. - романський, від лат. - римський) - художній напрям кін. 18 - 1-ої половини 19 ст., що протиставив дійсності мрію, вдавався до зображення незвичайних героїв серед виняткових обставин.

Ознаки романтизму:

1) зображення виняткових характерів у незвичайних обставинах;

2) протиставлення мрії буденній дійсності, ідеального світу - реальному (романтичне двосвіття);

3) історизм (відчуття неповторної своєрідності минулих епох, які протиставляються безрадісній сучасності; замилування старовиною, туга за минулою славою рідного краю);

4) фольклоризм (усвідомлення унікальності національної культури, використання фольклорних жанрів, форм, сюжетів);

5) схильність до фантастики, міфології, народної демонології;

6) інтерес до незвичайного, таємничого, екзотичного;

7) культ яскравих переживань, пристрастей, почуттів, фантазії;

8) поетика контрастів, піднесений виклад, мелодійність, ніжні звертання, пестливі мовні форми. Жанрове розмаїття романтизму: балада, ліро-епічна поема, дума, «думка», вірш-медитація, романс, казка, історична повість, історичний роман, історична драма.

Романтизм в українській літературі:

Представники: Є. Гребінка, Л. Боровиковський, І. Срезневський, А. Метлинський (А. Могила), (И. Костомаров (І. Галка), М. Петренко, В. Забіла, 0. Афанасьєв-Чужбинський, М, Шашкевич (Руслан), І, Вагилевич (Далібор), Я. Головацький (Ярослав), М. Писаревська, 0. Псьол, 0. Шпигоцький, ранній Т, Шевченко та ін.

Літературні угруповання українських романтиків: Харківська школа романтиків, «Руська трійця», Кирило-Мефодіївське братство,

РЕАЛІЗМ (від лат. - дійсний, справжній) - художній напрям, розквіт якого припадає на 2 половину 19 ст.. для якого характерні увага до типових явищ, соціальний і психологічний аналіз, критичне ставлення до соціальної дійсності.

Ознаки реалізму:

1) зображення життя у формах самого життя, типових характерів у типових обставинах;

2) героями реалістичних творів часто стають представники нижчих суспільних верств;

3) соціальний та психологічний аналіз (зображення персонажа в його зв'язках із суспільним оточенням і розкриття його внутрішніх переживань);

4) соціальний критицизм (критичне ставлення до дійсності, яка розглядається крізь призму уявлень про суспільно-історичний прогрес),

Жанрова система реалізму: великі епічні (повість, роман) та драматичні (соціальна комедія, драма) жанри, які дали можливість панорамного відображення дійсності.

Реалістичні течії в українській літературі: -побутово-просвітницький реалізм (Марко Вовчок, Ю. Федькович);

- революційний реалізм (Т. Шевченко, П. Грабовський, І. Франко);

- класичний реалізм 2-ї пол. 19 ст.: соціально-побутовий («Люборацькі» А, Свидницького, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького); соціально-психологічний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика); соціально-філософський («Лель і Полель», «Мій Ізмарагд» І. Франка). Представники українського реалізму: А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, І. Франко, Б. Грінченко та ін.

НАТУРАЛІЗМ (від лат. - природа) - художній напрям кін. 19 - поч. 20 ст„ що намагається максимально точно, детально й об'єктивно відтворювати (копіювати) дійсність.

Ознаки натуралізму:

1) документальність, фактографічність, фотографічне зображення життя, подій, деталей;

2) орієнтація на наукове пізнання дійсності;

3) перебільшення ролі спадковості і природного середовища в житті людини;

4) увага до біологічних (зокрема фізіологічних, у т. ч. патологічних) моментів

Натуралізм в українській літературі виявився у творчості І. Франка (твори «Бориславського циклу», повість «Воа сопзігісіог»), О. Кониського, Б. Грінченка, В. Винниченка та ін, МОДЕРНІЗМ (франц. сучасний) - доба в українському та європейському письменстві кін. 19 -поч. 20 ст., для якої характерні заперечення наслідувального характеру та соціальної заангажованості реалістичної літератури, інтенсивні художні пошуки нових форм і засобів мистецької виразності.

Ознаки модернізму:

1) загострене відчуття сучасності, культ творчої новизни, експериментування з формою;

2) розуміння мистецтва як самодостатньої творчої гри («мистецтво для мистецтва»);

3) прагнення оновити систему мистецьких засобів;

4) розширення тематичних горизонтів за рахунок підсвідомих, сексуально-еротичних, патологічних вимірів людського існування;

5) потяг до ірреального, фантастичного, демонічного;

6) умовність, асоціативність, ускладнена метафоричність, використання символів, алегорій, елементів міфотворчості.

Модернізм в українській літературі (етапи розвитку):

1) передмодернізм: стильові трансформації зламу ХІХ-ХХ ст., формування неоромантизму, декада нсу, імпресіонізму у творчості І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинською В. Стефаника, В, Винниченка;

2) ранній модернізм поч. XX ст.: передсимволістська творчість О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки С. Черкасенка, діяльність модерністичних угруповань «Молода Муза» (Львів, 1906—09) та «Українська хата» (Київ, 1909-14);

3) утвердження і розквіт модернізму в період міжвоєння (20-30-ті рр.) в радянській Україні (література Розстріляного відродження), Галичині (Б.-І. Антонич, угруповання «Митуса», «Логос», «Листопад») та еміграції (творчість «Празької школи», групи «Танк», журн. «Вісник», «Ми»);

4) модернізм в українській повоєнній еміграційній літературі (МУР, «Слово», Нью-Йоркська група);

5) «відроджений модернізм» 60-80-х рр.: шістдесятники (І. Драч, М. Вінграновський), постшістдесят ники (Київська школа поезії, І. Калинець, Г. Чубай), вісімдесятники (В. Герасим'юк, І. Римарук І. Малкович та ін.);

6) неомодерні та неоавангардні течії кін, 80-х - 90-х рр. («Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація» та ін.).

Особливості українського модернізму:

- тісний зв'язок із фольклором, народною міфологією й демонологією, традиціями національногс письменства;

- соціальна й національна заангажованість, національно-визвольний пафос;

- поміркований естетизм замість радикального заперечення культурних традицій,

- перерваність нормального, органічного розвитку суспільно-історичними катаклізмами XX ст. вимушене співіснування з соціалістичним реалізмом в умовах радянського тоталітаризму.

Модерністські течії:

НЕОРОМАНТИЗМ (новоромантизм) - стильова течія раннього модернізму, що оформилась е українській літературі на поч. 20 ст., для якої властиве прагнення до визволення особистості у суспільстві, гармонії ідеалу з життєвою правдою.

Ознаки неоромантизму:

1) індивідуалізм - культ свободи людської особистості;

1) активний, самотній герой, який протестує проти усталеного способу життя, конфліктує з натовпом поринає у світ мрій;

3) естетизм - культ краси і мистецтва;

4) визвольний пафос.

Неоромантизм в українській літературі:

Представники: Леся Українка («Лісова пісня», «Оргія»), 0. Кобилянська («В неділю рано зілля копала»), О.Олесь («По дорозі в казку»), М.Вороний («Євшан-зілля»), С. Васильченко («Чайка»), X, Алчевська («Сонце з-за хмар»), Дніпрова Чайка («Морські малюнки»), В. Еллан-Блакитний («Удари молота і серця»), В. Чумак («З ранкових настроїв»), М, Хвильовий («Сині етюди»), Ю. Яновський («Майстер корабля»), Майк Йогансен («Д'гори») та ін.

НЕОКЛАСИЦИЗМ (букв, новий класицизм) - течія в українській літературі 1920-х рр., представлена поетичною школою «неокласиків» (М.Зеров, М.Рильський, П. Филипович, М.Драй-Хмара, О. Бургардт), які у своїй творчості орієнтувалися на античну класику, прагнучи високо піднести культуру українського художнього слова, досягти довершеності поетичної форми.

Ознаки неокласицизму:

1) раціоналізм, інтелектуалізм, філософічність;

2) нахил до статичної гармонії,

3) любов до книжної, особливо античної, образності;

3) пристрасть до канонічних віршових форм (сонетів, октав, елегійних дистихів);

4) ясність, прозорість і точність вислову.

5) прозорий алегоризм,

СИМВОЛІЗМ - стильова течія модернізму в українській та європейській літературі кін. 19 -поч. 20 ст., для якої' притаманне культивування ускладненої образної мови, зокрема символу, за допомогою якого митці намагаються передати відчуття вічності, приховану містичну сутність зовнішньо оманливих речей, Іноді символізм (в європейських країнах) ототожнюють із неоромантизмом (в українській літературі).

Ознаки символізму:

1) використання багатозначних образів-символів; їхня неясність, таємничість, загадковість, навмисна «зашифрованість»;

2) заглиблення у внутрішній світ людини, у вище, потойбічне, незбагненне, позарозумове буття (ірраціоналізм, містицизм);

3) музично-колористичне сприйняття світу, милозвучність, настроєвість;

4) поетика недомовлення й неназивання.

Символізм в українській літературі:

Представники: М. Вороний, 0. Олесь, С. Черкасенко, Г. Чупринка, поети «Молодої Музи» (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий та ін.), М. Філянський, Я. Савченко, 0. Слісаренко, В. Кобилянський, Д. Загул, ранній П. Тичина.

Літературні угруповання українських символістів: «Біла студія», «Музагет», «Гроно», «Митуса», «Логос»,

ДЕКАДАНС, декадентизм (лат. - занепад) - стиль модерного мистецтва кін. 19 - поч. 20 ст., який виражає настрої «кінця віку», ідею занепаду. Іноді вживається як синонім символізму і неоромантизму.

Декаданс в українській літературі проявився у «Зів'ялому листі» І. Франка, творчості П. Карманського, Г. Чупринки.

ІМПРЕСІОНІЗМ (франц. - враження) - художній напрям модерного мистецтва кін. 19-поч. 20 ст,, який розвинувся з реалістичних тенденцій до якнайточнішого відтворення життя крізь призму суб'єктивних вражень особистості. Назва походить від картини К. Моне «Враження, Схід сонця», що експонувалася 1874 р. на виставці в Парижі.

Ознаки імпресіонізму:

1) прагнення до відтворення суб'єктивних вражень, мінливих відчуттів та найтонших відтінків людських переживань і настроїв;

2 багатство кольорів і звуків;

3 психологічна настроєвість;

4) використання викладової форми потоку свідомості;

4) урізноманітнення жанрових форм (новелетка, настрій, враження, фантазія, фрагмент, психограма), у т, ч, за рахунок суміжних мистецтв (акварель, етюд, ескіз, шкіц, імпровізація, ноктюрн, інтермецо, арабеска тощо).

Імпресіонізм в українській літературі:

творчість М. Коцюбинського («ІПІЄГШЄ220», «На камені», «Цвіт яблуні»), 0. Кобилянської («Битва», «Він і Вона»), Г. Хоткевича, С. Васильченка та ін.

АВАНГАРДИЗМ (франц. - передовий загін) - новітні течії в українському та європейському мистецтві 20 ст., котрі прийшли на зміну ранньому модернізму після 1 Світової війни (футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, сюрреалізм та ін.), для яких характерне радикальне заперечення закостенілих традицій попереднього мистецтва.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (лат. - вираження) - стильова течія модерного мистецтва, яка експресивно передає особливі переживання під впливом настрою, уникає деталей у зображенні життєвих явищ.

Ознаки експресіонізму:

1) посилення лірично-суб'єктивного первня;

2) глибокий психологізм, динамізм у розкритті людських переживань;

3) гостра конфліктність, драматична подієвість;

4) кричуща, шокуюча образність; нервова, напружена, «рвана» фраза;

Експресіонізм в українській літературі:

новелістика В. Стефаника, «Поза межами болю» О. Турянського, поезія Т. Осьмачки, ФУТУРИЗМ (лат. - майбутнє) - авангардистська течія 1910-1930 рр., яка проголосила орієнтиром мистецтва майбутнє, естетику сучасної урбаністичної (міської) цивілізації.

Ознаки футуризму:

1) орієнтація на «мистецтво майбутнього» - нове «метамистецтво»;

2) радикальний розрив із традиціями, заперечення старої, «салонно-буржуазної» культури, суспільної та ідеологічної функцій мистецтва;

3) урбаністичні мотиви, індустріальні пейзажі, «машинна» образність (гімни моторові, ракеті, автомобілеві, кулеметові, авіаційній бомбі);

4) руйнування мови, порушення смислових зв'язків між словами.

Футуризм в українській літературі:

Представники: Михайль Семенко (лідер українських футуристів), Гео Шкурупій, Гео Коляда, М. Яловий, О. Слісаренко, ранній М. Бажан,

Літературні угруповання українських футуристів: «Фламінго», «Комкосмос», «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), «Нова Генерація».

СЮРРЕАЛІЗМ (франц. надреалізм) - авангардистська течія 20-30-х років 20 ст., що проголосила джерелом мистецтва сферу несвідомого (інстинкти, сни, галюцинації).

Сюрреалізм в українській літературі виявився у творчості поетів Нью-Йоркської групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, П. Килина, Е. Андієвська та ін.).

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ - панівний художній метод радянської літератури, основними засадами якого були позахудожні (ідеологічні) принципи класовості, партійності, народності, пролетарського інтернаціоналізму, що насаджувались радянською владою й комуністичною партією, контролювалися державною цензурою і були загальнообов'язковими для всіх радянських письменників (творчість А. Головка, 0. Корнійчука, Н. Рибака та ін.).

ПОСТМОДЕРНІЗМ (букв, після модернізму) - художній напрям 2-ї половини 20 ст., що прийшов на зміну модернізму.

Ознаки постмодернізму:

1) відчуття кінця історії сучасної епохи;

2) плюралізм (множинність різних художніх систем, їхнє поєднання й співіснування);

3) синтез мистецтва й антимистецтва, елітарної й масової культури, іронічно-сміхового (карнавального) й серйозного ставлення до дійсності;

4) мозаїчність, колаж, складна гра алюзій і цитат;

5) іронічність, пародійність, карнавальність, травестія, бурлеск, маскування;

6) епатаж, заперечення усталених норм, ламання узвичаєних табу,

Постмодернізм в українській літературі:

Представники українського постмодернізму: Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Винничук, О, Забужко, Є. Пашковський, О. Ульяненко, В. Цибулько, В. Діброва, Ю. Іздрик, Ю. Позаяк, І. Лучук, С. Жадан та ін.

Особливості сучасного українського літературного процесу:

- постколоніальне становище української культури;

- деідеологізація, європеїзація, прагнення до національної самобутності;

- поява багатьох нових літературних угруповань та асоціацій;

- співіснування різних стилів (дискурсів): неонародницького (заповідально-селянського), модерного, неомодерного, постмодерного;

- жанрове розмаїття сучасної літератури (постмодерний роман, поетичне шоу, персонажна (рольова) лірика, візуальна (зорова) поезія, паліндроми та багато ін.),

Сучасні українські літературні угруповання: «Бу-Ба-Бу», «ЛуґоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», «Західний вітер», «Червона фіра», творча асоціація «500», асоціація «Нова література», Асоціація українських письменниківТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ